Ігор Чаплинський, МС, Київ.

Давно, страшно сказати скільки років тому, моє ставлення до одеського альпінізму сформував Самодід, який говорив, що в Одесі немає альпіністів, а все понти. Звичайно – це не так, я віддавна був знайомий з Ситником, з Могилою. Після сходження на Канченджангу в 1993 р. ті ж одесити розповідали, що там був такий Терзік, дуже сильний чувак, турист, ну просто бик. Чомусь його завжди сприймали як туриста. Може тому, що раніше він ходив по тайзі, сам, без харчів, без нічого, по два тижні. А зі Славою я познайомився раніше, на початку 90-х. Мій перший спогад про нього пов’язаний з Кавказом, - ми піднімалися від Джантугана до Вольної Іспанії і на стоянках зустріли Славу, що інтрукторував там з одеськими учасниками. У мене відразу виникла до нього симпатія – видно було, що це людина сильна і незалежна. Він ставивився до учасників як до рівних, не переймався дрібничками, - в кого як зашнуровані черевики і хто як іде на підходах. Адже ми пам’ятаємо, як раніше ходили в альптаборах: всі повинні одночасно вийти й одночасно прийти в табір. Це властиво слабким, а сильна особистість розуміє, що не в цьому суть, що люди сюди приїхали, щоб отримати задоволення, а не пройтися строєм. Слава це розумів... Він вражав тим, що не звертав уваги на метушню.

А потім в 1996 році мене запросили в експедицію на Анапурну. Їй передували перегони на Ельбрусі, і там я знову зустрів Славу, у нього тоді вже було три восьмитисячники. Слава дуже старався, і я помітив, що він хотів вжарити саме мене, і він це зробив... В горах для мене не було перешкод. Вважав, що команда – це я. Мені тільки щоб набої підносили, а я все, що треба, зроблю. І саме після зборів на Ельбрусі, коли ми вперше опинились в одній команді, зрозумів, що Слава - це альпініст екстра-класу.


С. Ковальов, І.Чаплинський, В.Терзиул на Ельбрусі, 1996 рік.

Його тоді не взяли в експедицію, як я зрозумів, прокинули ті ж одесити. І він пішов на Аннапурну з поляками, і був на висоті, фактично сам витягнув експедицію. Він вийшов на вершину в той же день, коли піднялися на неї Бершов і Свергун. І був такий щасливий з того – “Як жаль, що ми не зустрілись. - Я не був на вершині. - А... все рівно.”

Разом ми ходили тільки на один восьмитисячник – Манаслу (2001 р.). В той час він уже був визнаним лідером висотного альпінізму. Я так підозрюю, ймовірно, уже він диктував умови і за його ініціативи була сформована наша група – Слава, Коля Горюнов, Юра Стрельников і я. І це була класна група, ми не цуралися роботи, працювали на повну силу, приповзали в печеру чи в намет, сальця начесали, випили, як Терзіком було заведено, коньячку... Але перш за все альпінізм – це робота, важка, виснажлива робота. І Слава тут був взірцем. Він повинен щось робити, бути весь час в дії, він був незламна людина, прийти, сісти, відхідняк ловити - такого не було ніколи. До речі, чомусь так виходило, що саме наша група робила більшість проміжних таборів і печер.

Часом він був несамовитий, таке враження, що його зривало. От такий випадок: починаємо сходження, наш перший вихід, працюємо я, Слава й Микола, Юра Стріла. Йдемо по кулуару, довго робимо перила і виходимо наверх на невеличкий гребінь. Уже над вечір, теплих шмоток немає, і Слава ні з того ні з сього - давайте тут ночувати. Я: Слава, розслабся, нафіга тут перемерзати. Я цього не зрозумів. Він так захотів і все - клямка, і вони там залишились, а я з Юрою спустився вниз. У нього було своє бачення - він абсолютно незалежна людина.

Але найбільше він мене вразив в іншому місці - ми обходили передвершинний жандарм (пінакль) зліва. Висота більше 7500, типовий для висоти рельєф, на Кавказі цього ніколи не побачиш, замерзлий сніг, і все що зверху падає, створює такі підступні жолобки... ще й крутизна до 60 градусів, якщо впадеш - це вже все. Два дні ми обробляли скелі 45 градусів, ще й вкриті метровим шаром снігу, Микола цілий день працював, тоді я поліз, висота десь 7600 або більше, поставили намет, заночували. Наступного ранку прокидаємось, Слава, як несамовитий, кричить: все, вгору пішли! А мотузок у нас вже немає - всі на перила використали, залишилась одна на трьох. Я Славі сказав, що не піду вгору без мотузок, у мене часом буває так, якщо потенційно небезпечно, починаю думати про своїх діточок, про квіти, які не буде кому поливати... і зброя поіржавіє. Тут ще й Микола говорить, що в нього серце болить, адже ми довго знаходимось на висоті і... залишаєм всі ці перила, спускаємось в проміжний табір. Туди підходить група: Ковальов, Пугачов, Леонтьєв. І тут Слава, що ви думаєте, морозить: піду з ними в обхід на класику! Він мене вразив в цей момент, коли сказав, що піде також. Це людина неймовірної сили волі, просто неймовірної! Я не пішов, тому що зрозумів - це вже на межі, туди дуже довгий, потенційно небезпечний траверс, висота, снігів неміряно, шанси попасти в лавину дуже великі; не дай Боже, негода, піде сніг – і ти там залишишся надовго, назавжди... В мене були сумніви, що його можна пройти за 2 дні, а вони пройшли... І я зрозумів, що для нього є мета, є Гора, і він піде й не зупиниться. І ще можу сказати, він сильніший за мене, хоча я вважаю себе людиною сили волі, що може перебороти обставини. Слава ще стрімкіше міг їх перебороти. Хоча всі люди приблизно однакової фізичної сили, відхилення можливе до 10%, а далі – воля, на скільки ти себе пересилиш. Організм переходить на інше живлення. І ще я переконаний, що вершину не можна підкорити, можна влитися в цю природу, бути з нею одним цілим, зрозуміти, чому Гора себе так поводить. Ти можеш добре подивитись на небо, побачити хмари і збагнути, що вони несуть з собою, відчути, як цей схил грає, гуде, - ти попадеш тут в лавину чи ні... Я це відчував. Це є зміст екстремального альпінізму, і не тільки альпінізму - це є і в тайзі, і в пустелі. Слава це також відчував. І в той момент я зрозумів, що він відчуває це краще і краще зможе це зробити. І він це зробив! Хоча хлопці, що їх зустрічали з Гори, казали, що Слава був ніякий, він на рогах спускався, проходив 20 метрів, зупинявся, падав, вичухувався і знову йшов, але він це зробив. Яка сила волі в людини!

Власне тому я б не називав альпінізм видом спорту - це зовсім інше, тут уже якась філософія споживання адреналіну - кому і скільки його потрібно. Комусь достатньо стати над прірвою, і він уже готовченко, уже зарядився, а комусь треба проходити під лавинами, пірнати на глибину... Тому в альпінізмі я противник всіляких перегонів наввипередки, адже там на висоті, коли дуже важко, і простіше померти, ніж пересилювати себе, життя набирає зовсім іншого сенсу, оті дріб'язки нагород та пільг відступають, ти залишаєшся сам на сам з Вічністю, тільки твій Бог може в нагороду послати тобі промінчик сонячного тепла чи затягнути небо хмарами, щоб не гриміли лавини.

Я завжди Славі це говорив, і я не соромився цього: “Рівного Славі немає”. Він був альпініст-висотник від Бога. В нього все було для цього - сила волі, страшна причому, і були фізичні, функціональні дані. От і міг він робити те, чого не могли інші: вмирати, а йти - це основне. Я на 100% переконаний, що всі альпіністи найвищого гатунку - це люди, яким необхідно отримувати певну кількість адреналіну. Вони просто по-іншому не можуть, не можуть не ходити в гори. На моє переконання сильним спортсменом не може бути багата людина, не може бути дитина з багатої, заможної родини, – у неї нема стимулу. Як правило, це люди чимось обділені в дитинстві, яким треба було реалізуватись. Хтось повинен написати картину, хтось – виплекати генія, хтось прославити свою землю.
А Слава прийшов в гори, в висотний альпінізм, оскільки йому треба було себе реалізувати. Далі почалась потреба в нарощуванні цих емоцій, в збільшенні їх в якісно-кількісному співвідношенні. І раптом ти розумієш, що стаєш професіоналом в достатньо вузькому колі людей, які можуть поцінувати і сказати: „Терзиул – це круто”. Мало хто це міг сказати, скільки їх – 10? 100? Людина – істота суспільна, тому визнання є необхідним. У нього воно було рівно настільки, наскільки суспільство здатне сприймати своїх Героїв.
Слава пішов на штурм вершини Макалу, знаючи, що його чекає нічний спуск або холодна ночівля, пішов свідомо. На спуску сталося щось таке, чого він не передбачив. Пішов молодим і красивим, усміхненим. Пішов сам, один, нікого не завантажуючи своїми проблемами і клопотами.
І коли-небудь, я вірю, з телефонної слухавки прозвучить: „Чапа, привет! Пора ехать в горы”. Чи поїду я?